09/03/09, 23:13
Групи підтримки – невід’ємний атрибут баскетбольних змагань. Їх виступи покликані заповнити яскравим шоу паузи під час гри, створити атмосферу «позитивного вболівання» та й просто підтримати команду. Однак «чірлідінг» – це ще й спорт, пов'язаний зі значними фізичними навантаженнями та травмами не менше, ніж будь-який інші спортивні змагання. Саме переліченим питанням була присвячена моя бесіда із керівником групи підтримки БК «Київ» Світланою Бойко.
Світлано, ваш колектив, напевно, найбільш яскравий і професійний серед усіх груп підтримки в Суперлізі. За рахунок чого досягається високий рівень професіоналізму?
Дякую, хоча, можливо, це й не так. Думаю, що за рахунок рівня індивідуальної підготовки. Всі дівчата – «художниці», прийшли зі спорту, причому, вони дуже хороші сильні гімнастки. Плюс, допомагає згуртованість колективу, адже у нинішньому складі ми існуємо вже чотири роки. Безперечно, кількість тренувань також відіграє свою роль.
Щодо кількості тренувань, скільки їх зазвичай у вас?
П’ять раз на тиждень по дві-три години. Якщо попереду якийсь серйозний матч або ми хочемо поставити новий танець, то працювати доводиться по суботах та неділях зранку до вечора. В «Меридіані» ми залишаємося доти, доки все не зробимо.
Де ви тренуєтеся?
В нас є маленький зал у СК «Меридіан». Там ми ставимо номери, на майданчику «Києва» тренуємо.
Звідки Ви берете ідеї номерів?
Просто політ фантазії. Сьогодні, звичайно, є звідки черпати інформацію: є колектив, який тренується в сусідньому залі, є відео американських і литовських груп підтримки. Але навіть немає сенсу «передирати» щось, наскільки все насправді примітивно та вузько. Тому ми давно вирішили, якщо навіть нам щось подобається в когось, то брати ми все одно не будемо, адже самим нецікаво буде працювати. Глядачі приходять насамперед спостерігати за грою, але й групи підтримки є невід’ємною складовою баскетболу, а дивитися однакові програми однакових груп нікому нецікаво.
Чому такою відчутною є різниця між американськими і нашими групами підтримки? Я маю на увазі, що в американців більше акробатики, там більш спортивні, а в нас більш художні номери.
Просто, ми ще, по-перше, не доросли до того, щоб залучати акробатів, а, по-друге, на мою думку, баскетбольний майданчик не для акробатичних пірамід. Футболу вони підходять більше – там величезне поле і, щоб зробити якийсь номер, треба зігнати чоловік сто, а піраміда спрацьовує в такому випадку бездоганно. В баскетбольному залі все інакше. Тим більше, гадаю, гарні витончені дівчата – це саме те, що треба.
Як проходить відбір у вашу групу?
Насправді ніякого особливого відбору немає. В принципі, пробує багато хто, але не всі «тягнуть». Звичайно, гімнастки – ідеальний «матеріал», з яким зручно працювати, але зі сторони також приходять. У нас, скажімо, була балерина, котра навчилася тримати гімнастичні предмети. Тобто, це не проблема. Зовнішні критерії у нас, звичайно, є – це, насамперед, зріст – 1.75 см, і, головне, щоб дівчина була фактурна. А вага, колір очей та інші критерії ролі не грають.
А як особисто Ви прийшли до того, щоб очолити групу підтримки?
Це радше не я, а керівництво клубу. Одного прекрасного дня мене викликали в офіс і запропонували очолити групу. Я танцювала у групі сезон з хвостиком, а після конфліктної ситуації, коли частина дівчат її покинула, дехто залишився, керівництво обирало, хто підходить на цю роль. Так я почала працювати, причому, я змогла сама набрати склад, тому що, якщо пам’ятаєте, раніше була ціла зграя дівчаток абсолютно різних за фактурою та зростом, і з тих, хто був, я вже обирала. Звісно, потім хтось пішов, хтось новий прийшов, але основна група тих, хто танцював ще до моєї появи в колективі, залишилася.
Підручники довелося почитати?
Як працювати з колективом? Так, але також багато дало спілкування з фахівцями, зокрема, з нашим директором, який дуже мені допомагав. Тому що одна справа, коли я танцювала разом з дівчатами, а зовсім інше – очолити колектив, де всі твої ровесниці, навіть новенькі, які приходять. Окрім того, дуже допомогло те, що наші дівчата дуже хороші, в колективі немає ні ворожнечі, ні негативних настроїв. У них дуже гарні стосунки між собою. Ось так все і склалося само собою.
Група підтримки – це команда, а те, чим ви займаєтеся – спорт. Все красиво, але ж напевно бувають травми, хоч багато хто цього не усвідомлює. Наскільки цей аспект впливає на вашу роботу?
Не скажу, щоб часто, але, звичайно, травми заважають. Хоч ми й намагаємося уникати цього, але зазвичай гімнасток непокоять старі травми – спина. Підвертання ніг також регулярно трапляється, але від цього нікого не подінешся. Я намагаюся регулювати навантаження під час розминки, але, якщо й бувають травми, то наші лікарі швидко ставлять нас на ноги.
А у вас у групі є «запасні»,підміна тим, хто виступає на майданчику?
Ні, на жаль, немає, хоча дуже хотілося б. Скажімо, зараз ми набираємо до групи нове покоління – нещодавно прийшла нова дівчинка, дуже хороша, але поки що не того рівня, який потрібен. Будемо її підтягувати й, можливо, вона стане запасною. А взагалі жаль, тому що в нас є дівчата-старожили, яким не вистачає конкуренції. Особливо ті, які сильніші, відчувають себе незамінними.
Щодо конкуренції, чи існує конкуренція з іншими групами підтримки?
Негласна, звичайно, існує. Від цього ніде подітися – завжди цікаво подивитися, як працюють інші. Чого варта наша група, ми розуміємо, але мотивація завжди повинна бути присутньою, адже в цьому весь сенс.
Чи є якісь турніри груп підтримки, де ви брали участь?
Так, є чемпіонат України з «чірлідінгу». Ми спробували себе на ньому, але потім відмовилися. По-перше, дуже багато обмежень, особливо, щодо зовнішнього вигляду: хвостики, ніяких голих животів, а, крім того, як і в багатьох видах спорту, там також не все чесно. Ми побували на чемпіонаті України, який проходив у Рівному, й коли я подивилася на виступи команд-учасниць зі сторони (правила вимагали обов’язкової наявності тренера, тому виступати разом із дівчатами я не могла), то зрозуміла, що наші дівчата найкращі. Вони беруть не лише високим рівнем підготовки, але й зовнішнім виглядом. І це була не лише моя точка зору, а й думка глядачів. Коли ж мене привітали ще до церемонії нагородження з третім місцем, мотивувавши це тим, що ми вперше беремо участь у змаганнях, я була просто шокована. Можливо, якби нам віддали заслужену перемогу, ми б продовжували свою участь, а так нам одразу вказали наше місце, й ми вирішили більше до цього не повертатися. Та й нецікаво, якщо чесно.
Ви раніше танцювали, але зараз Вас на майданчику не побачиш. Це пов’язано із тим, що Ви повністю віддаєтеся керівництву групою?
Чесно кажучи, допікає травма – болить спина, і я просто не можу виступати. Сподіваюся, що це тимчасово.
Важко не танцювати?
Так, важко, але для продуктивності роботи це навіть краще, тому що я стала помічати те, чого раніше не бачила. Більшість наших дівчат схильні до повноти. Я не особливо їм у цьому плані докучаю, але, кому потрібно, прошу схуднути. Коли я танцювала, то просто цього не помічала. Адже тренуємося ми в звичайному спортивному одязі. А тепер, коли поглянула на дівчат в концертних костюмах зі сторони, то побачила, що худнути треба ледве не всім. Та й переживати я стала більше, особливо, через помилки, які одразу ж кидаються в вічі.
Коли виступаєте Ви, керівник групи, хто підказує Вам?
Ніхто, доводиться самій себе виправляти, якщо помилки трапляються. Але я завжди намагаюся запитати дівчат. Проте, розумієте, сприйняття в кожного своє. Чому я, приміром, на них часто кричу, сварюся. Їх дев’ять, і я по дев’ять разів змушена повторювати одне й те ж, постійно запитуючи: «Чому ви не можете почути один раз і зробити так, як вас про це просять?». Але всі помилки я намагаюся виправляти на собі. Так, трапляються моменти, коли я запитую їх: «Погляньте, чи все правильно?», але зазвичай мені легше, бо всі постановки я роблю по собі, а вони вже вчать їх по мені.
Як часто оновлюється ваша програма?
У нас є певна кількість сезонних танців, приблизно, десять – дванадцять. Більше ніяк не виходить, бо не вистачає часу, адже постановка одного танцю займає багато часу, вірніше, навіть не постановка, а те, щоб відтренувати його. Ми намагаємося не затягувати з новими танцями, але для мене головною проблемою залишається відсутність підходящої музики. Ніби й багато її, а ставити танець немає під що. Хоча стараємося вводити до програми нові номери якомога частіше.
А зараз у вас скільки нових номерів?
Три.
Це означає, що від трьох старих ви відмовилися?
Ні, ми ж не можемо одні й ті ж танці постійно виконувати. Спочатку ми частимо, але потім номери змінюються не так часто. Хоча я розумію, що танок, який ми сприймаємо як новий, глядачу швидко «приїдається». Але й постійно пропонувати щось нове важко, тоді треба просто ночувати в тренувальному залі.
Ви вболіваєте за свою команду?
Звичайно, спочатку, коли дівчата починали, то не завжди звертали увагу на те, що відбувається на майданчику,розмовляли, а тепер всіх гравців знаємо, всі баскетбольні правила вивчили й дуже за команду переживаємо.
Не хочете спробувати щось подібне до номера групи підтримки московського ЦСКА, коли під час танцю дівчата опиняються поблизу лави суперника й кричать, щоб збити його з пантелику?
Цікаво. Можна над цим подумати. Але в нас, на жаль, немає такої свободи. Я навіть зайвий раз боюся щось подібне робити. Скажімо, нещодавно до нас на семінар з Литви приїжджала Нійолє Павілонене, керівник чірлідінг-групи «Eurodance». Вона дуже жорстко й критично поставилася до наших костюмів, музики, постановок. На семінарі були присутні сім керівників груп підтримки команд Суперліги, але вся критика була спрямована на нас. Під кінець я, якщо чесно, вже не витримала, адже це був не семінар, а суцільне придушення будь-якої ініціативи, що йшла врозріз з її уявленнями про групу підтримки. Хоча перед цим Нійолє сама розповідала нам, що наш рід занять – єдиний, де немає правил й обмежень. Тож я й пояснила, якщо ми ставимо наш номер саме так, а не інакше, отже нам так хочеться, отже це моя фантазія, отже це таке художнє вирішення. Після того, як семінар завершився, одна з дівчат Маша, котра була зі мною, сказала, що, можливо, литовка так нас критикувала, бо відчула конкуренцію. І я не можу з нею не погодитися. Група Нійолє, справді, хороша, але й ми, якщо чесно, незгірші.
Але якась користь від подібного спілкування все ж таки була?
Так, звичайно – я побачила їх відео, побачила, що, як це не парадоксально, думки наші співпадають, зрозуміла, що, якщо мене критикують, отже ми рухаємося в правильному напрямку. Єдина наша проблема полягає в тому, що вони мають вихід на міжнародну арену – працюють на Олімпійських іграх, чемпіонатах Європи, а ми замкнені й змоги поїхати кудись немає. А так, ми майже ні в чому європейським групам підтримки не поступаємося.
Що ж, дякую за бесіду. Бажаю, як і всім спортсменам, щоб травми обійшли Вас і всіх дівчат стороною. Нових танців, нових ідей, натхнення.
Олексій Наумов
|